Ша­ан-ка­я — 13

Ав­тор: Алек­сандр Мак­си­ме­ня, Мінск

Крим. Ша­ан-ка­я. Со­ло

Ша­ан-ка­я зна­хо­дить­ся не­да­ле­ко від Алуп­ки. Го­ра під­ні­ма­єть­ся на 250–300 м по­се­ре­ди­ні со­сно­во­го лі­су. Пей­заж не­ре­аль­ний і за­хо­плю­ю­чий. Під сті­ною — роз­си­пи ве­ли­чез­них ка­менів-скелів. Се­ред цьо­го ха­осу є за­ти­ш­ний грот, у яко­му я і по­се­лив­ся і став на цю не­ді­лю пе­чер­ним лю­ди­ною.

12 березня. При­ї­хав до Кри­му. Під ве­чір доб­рав­ся до го­ри і по­се­лив­ся у гро­ті не­да­ле­ко від сті­ни, яко­ї не ви­дно в ту­ма­ні.

13 березня. По­го­да по­кра­щи­лась. Сві­тить сон­це. Те­сту­ю об­лад­нан­ня і не­рви на ста­рій шля­мбур­ній до­рож­ці по цен­тру сті­ни. До­рож­ка про­би­та близь­ко со­ро­ка ро­ків то­му ял­тин­ця­ми при спро­бі про­ход­жен­ня сті­ни і для сво­го ві­ку неп­ла­хо зо­бе­ре­глась. Че­рез 70 м во­на за­кін­чу­єть­ся, і я спу­ска­юсь до­ни­зу.

14 березня. Про­ліз до дру­гої стан­ції на Гі­пер­бо­реї. Ви­ві­ря­ю­чи ко­жен рух, кра­ду­сь по сті­ні вго­ру — на­віть не по­зу, а са­ме кра­ду­сь. Во­круг ні ду­ші, і ко­жне не­вір­не рі­шен­ня мо­же ма­ти не­пе­ред­ба­чу­ва­ні на­слід­ки.

15 березня. Підні­ма­юсь по закріп­ле­но­му мотуз­ку і лі­зу

да­лі. За­лі­зо швид­ко за­кін­чу­єть­ся, то­му по­стій­но до­во­дить­ся за ним опускати­сь і знімати із-під се­бе. Роз­тя­гую наяв­ні в ме­не 110 м мотуз­ки. Ви­ста­чи­ло трохи ви­ще тре­тьої стан­ції. Те­пер до­ни­зу — від­по­чи­ва­ти. За­втра: га­мак в руки і впе­ред.

16 березня. Бе­ру із со­бою:

• два лі­три во­ди
• дві­сті грамм шо­ко­ла­ду

Роз­ра­хо­вую про­ліз­ти з од­ні­єю ніч­лів­кою на сті­ні. Ниж­ню мо­туз­ку ски­да­ю до­ни­зу. При про­ход­жен­ні ве­ли­ко­го внут­ріш­ньо­го ку­та — кар­ни­за (4-та мо­туз­ка) ба­чив у щі­ли­нах летю­чих ми­шей, які без­пере­рв­но пи­ща­ть. Пра­в­да, ні до ме­не, ні до френ­ду аг­ре­сії не ви­яв­ля­ли.

До­би­ра­юсь до кін­ця п’я­тої мо­туз­ки. Тут є єди­на на марш­ру­ті по­лоч­ка, на якій мож­на сто­я­ти або си­ді­ти, а та­кож є таб­лич­ка: Крі­сла і ди­ва­ни по­вин­ні бу­ти зруч­ни­ми Про­ві­си­вши ще мет­рів 30 мо­туз­ки, спу­ска­юсь до по­лоч­ки, роз­ві­шую га­мак-ди­ван і влаш­то­ву­юсь на ніч­лів­ку.

Спа­ти хо­лод­но, але мі­ну­са не­має. По­го­да зі­псу­ва­лась — ту­ман, чи то з до­щем, чи то зі сні­гом. Але сті­на силь­но на­ви­сає, і до ме­не опа­ди не до­лі­та­ють — це ра­дує. Слу­хаю му­зи­ку і на­віть пе­ріо­дич­но сплю.

17 бе­рез­ня. До­їда­ю ос­тан­ній шо­ко­лад — і впе­ред. По шля­ху ра­дію таб­лич­ці в кін­ці сьо­мої мо­туз­ки: «Кри­жні-ман­да­рин­ки при­но­сять уда­чу в лю­бо­ві» — при­ймаю до відо­ма і лі­зу да­лі.

Во­сьма мо­туз­ка, ма­буть, кри­ти­ч­ний ру­біж. До­ки її не прой­шов — не бу­ло ві­ри, що прой­ду марш­рут. Най­склад­ні­ший мо­ment:

• шлям­бур
• скай­хук
• 2-й скай­хук
• крюк
• по­літ (5 м)

Підняв­ся до верх­ньої точ­ки. Ді­роч­ка під скай­хук ви­я­ви­лась ско­ло­тою при падінні. Але вда­лось із ниж­ньо­го скай­ху­ка до­тяг­ну­тись до щі­ли­ни і за­би­ти мо­лот­ком за­клад­ку. Тільки ди­хаю — ви­хо­джу, де­ржить.

Сан­ти­метр за сан­ти­мет­ром кра­ду­сь да­лі. При про­ход­жен­ні ос­тан­ніх п’яти мет­рів у кін­ці вось­мої мо­туз­ки стик­нув­ся із не­зви­чай­ним яви­щем при­ро­ди — ко­ли паль­ці по­чи­на­ють самі по со­бі роз­ти­ска­тись — але вда­лось уря­ту­ва­тись.

По­ки спов­зав — за хво­стом. Пра­ця ста­ла до но­чі, а до вер­ху — одна мо­туз­ка, але ді­яти нічо­го — ві­шаю га­мак і до лю­лі. Йде мо­кри­й сніг, але до ме­не ма­й­же не до­лі­тає.

18 бе­рез­ня. По­віль­но — по­віль­но зби­ра­юсь і по­чи­наю ру­ха­тись. При ви­хо­ді в ого­род марш­рут за­кін­чу­єть­ся ка­туш­кою, тобто не кру­ті ска­ли без яв­но­го рель­є­фу. Ко­ли мо­кро — це ду­же го­стро. Ще до­ве­лось роз­мо­та­ти 60 мет­рів по мо­к­рих і слизь­ких огодах. Ту­ман, дощ — ви­ди­мість мет­рів 50. На спус­ку до­ве­лось по­шу­ка­ти свій дім. Ви­ча­в­ле­ний, як ли­мон.

19 бе­рез­ня. Від­ле­жу­юсь. Ду­маю, Гі­пер­бо­ре­я на сьо­год­ніш­ній день най­ці­ка­ві­ший марш­рут у Кри­му. Весь марш­рут:

• на­ви­сає
• йде по діа­го­на­лі

що до­да­є го­стро­ти, осо­бли­во ко­ли йдеш со­ло. На­пру­жен­ня не спа­дає весь марш­рут, про­стих ді­ля­нок не­має. Для кра­со­ти на ста­нці­ях за­в’язав жов­тий шну­рок.

20 бе­рез­ня. Зби­раю ре­чі і по­ки­даю цей ра­й­ський ку­тик.