В другій частині про аварії ми препаруємо різні групи за характером проходження маршруту, ресурсами і, врешті-решт, за тим, з якими особливостями вони генерують ризики.

У минулій главі ми з'ясували, що найбільше значення в подіях, що відбуваються з групою, мають генеровані ризики. Однак різні групи по-різному генерують ризики, притому що одні й ті самі учасники в різних командах здатні створювати ризики зовсім протилежним чином.

Так як ми розглядаємо групи цілком, як єдине ціле – просто тому, що з подіями група бореться теж як єдиний організм – то й розглядати ресурси й генерацію ризиків ми станемо в першу чергу відносно груп. Тим не менш, на певних етапах, які ми обов'язково розглянемо на прикладі амбіційних учасників і учасників любителів ризику, ми побачимо, що індивідуальна генерація має значущий фактор, особливо якщо це: а) клієнти комерційних груп; б) керівники груп.

Визначимо на початку розподіл груп за результатом проходження маршруту.

Групи за результатом проходження маршруту

Щодо результатів маршруту, незалежно від його складності, групи поділяються на: а) ті, що пройшли маршрут; б) ті, що зійшли з маршруту без НС; в) ті, що зійшли з маршруту з НС. Приватні винятки, що підтверджують правила, ми не розглядаємо.

Це дуже логічний, але «дитячий» поділ, який, тим не менш, необхідний нам для проміжного зв'язку груп з ризиками, невід'ємними й генерованими.

Отже, чому перша група пройшла маршрут?

Тому що:

а) генерація ризиків була мінімальною;

б) група впоралася із наслідками подій, породженими невід'ємними ризиками.

Тобто жодна з подій, яка відбулася з групою, не стала критичною.

У цьому контексті має сенс розібрати, що таке «пощастило» і «не пощастило», якими так люблять оперувати як заздрісники (якщо група пройшла маршрут), так і самі групи (якщо не пройшли маршрут).

За нашою логікою ризиків – «пощастило», це коли згенеровані учасниками ризики не потягнули за собою критичних подій (наприклад, альпіністи заснули під час роботи газового пальника в штурмовому наметі, але один з учасників вчасно відкрив очі й устиг усвідомити, що дихати вже нічим); а також коли невід'ємні ризики не викликали подій великої сили (наприклад, шторм був дводенним 8…9 балів, а не триденним 11 балів).

У поході тим самим маршрутом групи стикаються із зовсім різними за силою подіями, як породженими згенерованими ризиками, так і невід'ємними. Динамічна система, в якій складаються невід'ємні й генеровані ризики, занадто складна. Тому поняття везіння слід уживати з обережністю або не вживати взагалі, бо можна дійти до того, що будь-який успішний похід стане укладатися в канву «пощастило».

Наприклад, одна група «проскочила» перевал, а друга потрапила на ньому в негоду. Пощастило? Але в першої групи були рюкзаки легші в середньому на п'ять кілограмів кожний, що дозволило їм пересуватися з більш високою швидкістю. Заслуга правильної тактики? Ні, тому що на наступному перевалі перша група зіткнулася зі снігом, схил виявився мокрим, а в них не було мотузок, щоб організувати страховку, і вони пішли на запасний маршрут. Виходить, різниця в п'ять кілограмів викликана, зокрема, відсутністю альпснаряження. Виходить, погана тактика? Ні, тому що друга група, з мотузками, пройшовши цей засніжений (що не було відбито, справедливості заради, в описах) перевал, потім «відхватила» НС учасника у вигляді набряку мозку на висоті – викликаного, зокрема, високими навантаженнями у вигляді тридцятикілограмового рюкзака за плечима.

Поняття «везіння» й «невдачі» можна жувати нескінченно. Це порожні слова й порожні поняття, завжди суб'єктивні й засновані виключно на ступені упередженості спостерігача й учасників. Існують тільки ризики, і події, породжені ними, і які являють собою факт того, що сталося. «Везіння» - занадто часто є наслідком обраної тактики проходження, яка виявилася (часто раптово для самого користувача) гарною саме для поточного моменту часу й поточних умов. А значить, грає роль тільки й тільки те, як група впоралася із подіями. Або не впоралася.

У більш сильної групи діапазон умов, за яких вона проходить заданий маршрут, вище, ніж у більш слабкої. Власне, широта діапазону сили подій, з якими група здатна справитися - взагалі єдиний критерій підготовки й компетентності, яким відрізняються групи на одному й тому ж маршруті. Але хоч для зовнішнього спостерігача, хоч для учасника, ця оцінка завжди буде суб'єктивною, поки дві групи в одній точці одночасно не потраплять в одну й ту ж стартову подію (наприклад, шторм на схилі вершини). Тобто не опиняться в абсолютно ідентичних умовах. Тільки за результатом закінчення події або подій буде ясно, яка група сильніша насправді.

І коли ми порівнюємо двох керівників, у одного з яких стаж керівництва 35 років, а в другого тільки 5 років, то перший, швидше за все, уже занадто старий, щоб безпечно ходити складні (і навіть не дуже) походи; а другий ще занадто молодий. Однак далеко не факт, що на маршруті однієї й тієї ж категорії складності група у п'ятирічного керівника, незважаючи на значно менший список пройдених походів, виявиться слабшою, ніж у покритого сидиною аксакала - який свої перші й найбільш цінні для досвіду 10 походів просто забув.

Чому група сходить із маршруту, хай і без НС?

а) висока власна генерація ризиків

б) не змогли боротися із наслідками подій, народжених невід'ємними ризиками

Чому група зійшла з маршруту з НС?

а) висока власна генерація ризиків

б) невід'ємні ризики створили критичні події

У цьому випадку нам найбільш цікава саме перша категорія: чому група пройшла маршрут. З непройшлими все ясно, суть їхньої трагедії й невдачі у вигляді ризиків ми розглянули в попередній главі.

Але як генеруються ризики у «везунчиків» і як вони борються із наслідками подій?

Що таке спорт у туризмі й альпінізмі?

Холівар на тему чи є туризм або альпінізм спортом – вічний. У тих, хто погоджується на те, що таки є спортом – так само вічний суперечка про те, кого саме відносити до спортсменів.

У туристів все намагаються вирішити просто – заявився в МКК, значить спортсмен, тобто справжній турист. В альпіністів трохи складніше. У сенсі, сама ідея приваблива – член ФАР? Отримуєш офіційні клітинки? Безумовно, спортсмен. Прекрасний же поділ, чи не правда?

Добре. А Дмитро Павленко – спортсмен? А Денис Урубко?

Копнемо сильно глибше в минуле, тільки коротко. Самодіяльний туризм і, тим більше, самодіяльний альпінізм (спочатку як єдине ціле), у СРСР зародилися самі. Апелювати до витоків туризму й альпінізму в Російській імперії, м'яко кажучи, недоречно – організації СРСР можуть бути їхніми правонаступниками хіба що у дуже далеких від історії особистостей із добре розвинутою фантазією. Відповідно, у СРСР це були самодіяльні гуртки, які поступово трансформувалися в клуби. У 19330-х роках ізрозумілих причин ці об'єднання ніяк не змогли залишитися без уваги з боку держави.

Самодіяльний туризм тоді віддали у відання (під нагляд) Комітету з фізичної культури й спорту (Спорткомітет), який і назвав цей напрямок активного відпочинку спортом, а також заснував у ньому звання «Майстер спорту». З подачі Спорткомітету почали організовувати секції туризму.

У 1949 році Спорткомітет включив туризм у Єдину Всесоюзну спортивну класифікацію, що автоматично й абсолютно офіційно зарахувало його до категорії спорт, і на основі цього стали нараховуватися розряди й звання. Це включення чітко сформувало правила проходження маршрутів, роботу МКК, порядок проведення змагань і тому подібне. У міру зростання об'єднань, у 50-х роках з'явилися федерації - вже окремо туризму й альпінізму.

Якщо залишити за дужками те, що самодіяльний туризм саме як спорт розвивали як один із засобів підвищення якості мобілізаційних ресурсів на випадок війни з НАТО, то документально в нашій країні, як правонаступниці Радянського Союзу, туризм і альпінізм – це дійсно спорт.

Після розпаду СРСР федерації з контролюючого органу стали скоріше допоміжними, і довго такими залишалися, але на сьогоднішній день поступово тяжіють до історичних коренів.

Отже, туризм і альпінізм, на папері, в нашій країні дійсно є спортом. Навіть якщо це виглядає алогічно.

Їдемо далі. МКК у туризмі – це зовнішній суддя, який визначає, чи вписується група в рамки спорту. Відповідно, після проходження й на підставі звіту суддя видає довідку – висновок свого судочинства.

Звіт (захист походу) у цьому випадку є підставою для видачі довідки й, далі, присвоєння розряду.

Тобто, з повним по паперах обґрунтуванням і доказом, ми не можемо вважати свій похід спортивним, якщо ми не заявилися в МКК, якщо нам не погодили наш похід, і якщо ми потім його не захистили. Це спадщина створеної ще в СРСР системи.

У свою чергу, якщо відокремити бажане, СРСР і реальність, то туризм або альпінізм у вузьких, дійсних його значеннях, не є спортом – бо оцінка результатів завжди занадто суб'єктивна для спорту, а умови для груп дуже різні для умов спорту, як змагання.

У більш широкому сучасному значенні, якщо виключити змагальність і об'єктивність оцінок – це, безумовно, спорт. Складне питання, чому і що від нього тоді залишається, але припустимо, що це так воно і є. Нам, у свою чергу, визначення деякої частини маршрутів як «спортивні» необхідно просто тому, що на них робота групи з ризиками зовсім інша, ніж у тих, які йдуть «неспортивні» маршрути. Так як цей поділ є, і простежується він об'єктивно, то ми далі станемо розділяти «спорт» і «неспорт» для простоти аналізу.

Тобто якщо ми розглядаємо аварії як наслідок ризиків; визнаємо, що групи йдуть тими самими маршрутами як заявившись (дійсно на папері спортивні), так і не заявившись (на папері не відносяться до спорту), то ми змушені вивести своє визначення «спорту», яке б відображало в повній мірі роботу групи з ризиками й наслідками подій, викликаних цими ризиками.

Визначення буде наступним:

Спорт припускає обов'язкову наявність жорсткої мети. Жорстка мета – це сукупність стратегії, тактики, техніки й правил, підлегла проходженню маршруту певної класифікованої складності із набором певних класифікованих і статусних перешкод.

Таким чином, у нашій моделі, вершина 5А складності, будучи занесена до каталогу класифікованих маршрутів, має складність 5А для будь-якого альпініста, який на неї сходить. Незалежно від того, одержує він за це розряд і фанфари, або ж догану на Ризі і в ФАР.

І тоді лижний регламентований згідно з балами за перешкоди маршрут 5 кс залишається лижним маршрутом 5кс для будь-якої групи, яка його проходить. Незалежно від того, заявлялася група в МКК.

Категорійність походів і вершин не так категорична, як довжина стрибка у відповідному виді спорту, але, тим не менш, вона категорична. І тоді, якщо людина заявляє, що сходила пішу «п'ятірку» по Криму, це виглядає як якщо при стрибку в довжину з розбігу на два метри говорити, що стрибнув на п'ять.

Відповідно, якщо в маршруті є жорстка мета - пройти класифіковану вершину строго встановленим правилам або пройти маршрут із певним набором перешкод за строго встановленими правилами - то це спорт. Якщо такої жорсткої мети немає, або встановлені співтовариством правила нас не влаштовують, то ми пішли погуляти й подихати свіжим повітрям, а також попутрасувати в своє задоволення - без покладених небом істинному спортивному туристу страждань.

При цьому кількість пригод, спійманих на маршруті, до спорту прямого відношення не має. Пригоди – це ризики. Цілком можна пройти одиничку, двійку і таке інше із мінімальними пригодами, зокрема за рахунок прекрасного планування й фізичної підготовки. І навпаки, піти від будиночка на безкатегорний пупириш і замерзнути там насмерть.

Як висновок: групи бувають спортивні й неспортивні. У нашому випадку, для аналізу аварій, цей поділ заснований на їхніх цілях і завданнях.

Тепер розберемо групи докладніше.

Спортивно-комерційні й комерційні групи.

Спортивні групи ставлять перед собою жорсткі цілі, щоб згідно з певними правилами пройти певний маршрут.

Неспортивні групи такої мети не ставлять.

Більшість груп у туризмі неспортивні, так як участь у них більш доступна. Це походи вихідного дня й різні нескладні, хай і багатоденні походи із категорії прогулятися й подивитися природу.

У неспортивних групах слабка стратегія й тактика, або вони відсутні зовсім – просто тому, що вони не потрібні.

Однак групи бувають різними.

Крім класичного спортивного походу, який здійснює, наприклад, клуб Вестра або будь-який інший, існують спортивно-комерційні заходи.

Спортивно-комерційний похід має жорсткі цілі й проходження маршруту певної складності. Але він же має й включення до складу спочатку спортивної групи учасників-«донорів», зокрема за рахунок коштів яких реалізується проходження маршруту.

Це не так вже й рідкісна зараз система, причому не нова і давно винайдена. Якщо почитати про епоху великих полярних експедицій минулого, то можна здивуватися, скільки учасників там сплатили свою участь. Наприклад, дуже шанований мандрівник Епсли Черрі-Гаррард, відомий своїми ціннісними (і, ймовірно, найціннішими взагалі) мемуарами про експедицію Роберта Скотта, купив собі в експедиції Скотта місце біолога за дуже немалу за тих часів суму – 1000 фунтів стерлінгів.

Так як МКК не йде слідом за групою й не перераховує ноги, що стирчать із намету, то «донорів» зовсім необов'язково заявляти у списках учасників. Схем використання «донорів» як в альпінізмі, так і в туризмі, безліч, але поєднує ці групи таке: один або двоє учасників групи проплачують решті своє перебування на маршруті.

Тобто основна частина групи генерує ризики як самодіяльна, а інша як «клієнт». І ця генерація в ряді випадків настільки різна, що дуже любить додавання. Докладніше різницю в тому, як генерують ризики «клієнти» й «не клієнти» ми розглянемо трохи нижче.

Наступна категорія – чисто комерційні групи.

Комерційні групи, це коли є один або кілька гідів, а ядро групи становлять «клієнти» - ті, хто заплатив за маршрут.

Комерційні групи теж поділяються на спортивні й неспортивні.

Спортивні комерційні групи мають жорсткі цілі. Однак першочергова їхня задача, зокрема відбита в стратегії й тактиці – це заробити грошей організаторам. Саме заробити, а не відшкодувати витрати. Пройти маршрут певної категорії складності (або зайти на вершину певної складності або статусну, типу Ельбруса або Евереста) є їхньою другорядною задачею.

У цьому випадку між учасниками й організаторами часто виникає невирішуване протиріччя. Якщо організатор як пріоритетну задачу сприймає заробіток, а як другорядну - мету; то в учасника взагалі-то мета (зійти на вершину) є пріоритетною.

У неспортивних комерційних групах жорсткі цілі відсутні, але теж є пріоритетна задача організатора – заробити грошей. Однак у таких неспортивних турах, які заздалегідь позиціонуються як неспортивні, клієнти оплачують сам процес активного відпочинку (а не мету – зійти на статусну вершину або пройти строго за регламентом похід певної складності), і протиріччя між організаторами й клієнтами виникають значно рідше, ніж у групах комерційних спортивних.

Отже, ключова відмінність комерційних від спортивно-комерційних груп полягає в наявності прибутку. Якщо вона мається на увазі (але не обов'язково виконується – це ж з'ясовується вже після закінчення походу), то це комерційна група.

Комерційні групи завжди й у будь-якому випадку будуються на меркантильності й егоїзмі. Людина хоче окупити свій видаток. Неважливо, що він каже, важливо, що він думає й робить. Керівник комерційного походу – куплений, буває, навіть за чималі гроші, спеціаліст. Його сприйняття як начальника - просто видимість, гра з некими правилами. Але так як покарання за порушення правил немає, то в складній ситуації люди починають керуватися власними бажаннями, а не вимогами купленого фахівця.

Примітка - тим не менш, можлива й інша ситуація – гід маніпулює клієнтом, використовуючи його як донора для рішення власних амбіцій. Така ситуація, суб'єктивно, зустрічається частіше в альпінізмі, у туризмі рідше.

З погляду генерації ризиків і боротьби з наслідками ризиків невід'ємних, як ні дивно, але за інших рівних умов безпечніше за все комерційні неспортивні походи. На них заробляють максимальну кількість грошей, оператори прекрасно організовані (винятки не розглядаємо, бо вони винятки) і мають достатнє для умов свого походу снаряження. У них не ставляться жорсткі, а значить, потребуючі високої віддачі, цілі; учасники оплачують сам процес активного відпочинку й повністю віддають собі в цьому звіт; організатор майже не маніпулює пристрастю клієнтів до ризику з метою заробітку – йому й так платять.

У свою чергу, у спортивно-комерційних групах завжди висока генерація ризиків. Куплені собі місце учасники не слажені з ядром групи, технічно й фізично слабші. У більшості випадків вони сприймають похід як придбану послугу. Як результат – вони або самі стають джерелом події, або тягнуть групу вниз, коли та починає працювати з наслідками подій, викликаних ризиками. Тобто вони прямо впливають на безпеку.

Найбільш «продвинуті» спортивно-комерційні групи (або індивідуальні організатори таких заходів) позбавляються від «слабких» (генеруючих зайві ризики – тобто слабких не обов'язково фізично, а слабких саме із погляду генерації ризиків, «ненадійних») донорів або від усіх донорів узагалі - перед по-справжньому важким, ключовим за складністю, ділянкою. Вони або знімають їх із маршруту після акліматизації (в альпінізмі), або відправляють у найближчий населений пункт (у туризмі). По суті, це різновид обману, навіть якщо умови обговорені заздалегідь – бо об'єктивна оцінка непридатності донора до маршруту відсутня, а гроші з донора взяті.

Суть же протиріччя між донором і групою в тому, що ядро групи націлене в першу чергу на результат проходження, а донор на спробу проходження. Для цього він і вписується (оплачує свою участь) у спортивну групу. Кордон між спробою й цілеспрямованим результатом умовно дуже тонкий, але на практиці дуже явний. Щоб одержати результат, необхідно викластися до останнього. Щоб спробувати, викладатися необов'язково.

У свою чергу чисто комерційні спортивні групи спочатку націлені на результат. З погляду їхніх учасників, результат так чи інакше передоплачений. Вони готові генерувати ризики заради цього результату - часто не розуміючи їхніх наслідків, однак їх категорично не готові генерувати організатор і гіди – але їм доводиться.

Продвинуті оператори ставлять своєю першочерговою задачею (яка значно згодом полегшує їм заробляння грошей) навчити клієнтів розумінню наслідків ризиків. Тобто їх не волокуть відразу на вершину, а спочатку підготують на простих маршрутах.

Ключова відмінність комерційних спортивних груп від самодіяльних спортивних груп полягає в перевернутій схемі генерації ризиків – докладніше про неї буде сказано нижче.

Примітка: безумовно, у комерційних групах теж є ті, хто вважає передплаченим спробу, а не результат. Більш того, клієнти в принципі по-різному готові генерувати ризики з різних же спонукань. Однак: форма послуги диктує поводження клієнта. Це психологія продажів і покупок. У комерційних і спортивно-комерційних групах форма послуги різна, і навіть один і той же клієнт поводиться в них по-різному.

Соло

Озвучимо ще раз факт із розділу про спорт і не спорт: із повним по паперах обґрунтуванням і доказом, ми не можемо вважати свій похід спортивним, якщо ми не заявилися в МКК, якщо нам не погодили наш похід, і якщо ми потім його не захистили.

Тобто соло за замовчуванням, згідно із цією логікою, не може бути спортсменом і відносити себе до спорту.

Це спадщина створеної ще в СРСР системи. Причин їй бути такою було дві. Перша – ідеологічна. Друга – пов'язана з мобілізацією й елементом армійської підготовки. Над безпекою не думали – це ілюзія.

Сьогодні в нашому менталітеті закладено переслідування індивідуалізму не тільки на рівні конкуренції (як у більшості західних країн), але й осуд індивідуалізму в цілому, на рівні ментальності взагалі. Це робить нас потрясаюче негнучкими й крихкими системами.

Спорт сам по собі породжує індивідуалізм. Спорт – гонка із самим собою і боротьба з таким же, як ти. Є командні види спорту, є не командні. Туризм і альпінізм були введені в СРСР у категорію «спорт» штучно, і його правила, як спорту, спочатку були підігнані під команду, хоча ці ж маршрути передбачали проходження силами і менших за чисельністю команд.

Що ми маємо зараз у сухому залишку?

Перше - у нас із радянських часів залишилася гарна школа туризму й альпінізму в командному виді. Школа сольових проходжень не сформувалася. Тобто соло ми по-справжньому ходити не вміємо – мало досвіду.

Друге – – – – – – – – – – – – – – соло у нас гостро засуджується. Яскраво виражене це засудження в альпінізмі, так як вплив федерації сильніше, ніж у туризмі. У туризмі ситуація простіше, особливо зараз. Якщо раніше я одержував якийсь вал листів із обуренням щодо «пропаганди» соло, то зараз вони приходять рідше, та й на сторонніх ресурсах у відношенні соло-туристів істотно менше, суб'єктивно, теж менше. Чого, знову ж, не скажеш про альпінізм.

Стандартна цитата із Мережі щодо туристів-соло (дослівно): «Солісти завжди прикриваються високими ідеалами - ніхто не заважає, свобода, один із навколишньою природою і все в такому дусі) І, НІКОЛИ не зізнається, що в нього п(И)релестний характер».

Якщо поставити знак рівності між «свободою» в поході й «відпочинком» у поході, маючи на увазі в них відсутність жорстких цілей, то немає ніякої різниці між неспортивною групою й неспортивним соло. І ті, й інші, ідуть у похід відпочити. У тому числі відпочити від людей, що буває важливо. При наявності ж жорстких цілей різниці між спортивною групою й спортивним соло теж немає ніякої. Спортивне соло – аскет, мінімаліст і упертий людина (іноді – леопард, як автор статті). Соло в цьому випадку – намальовані й придумані для себе рамки проходження маршруту або сходження, тобто штучні й свідомі обмеження.

Більшість маршрутів у соло – некатегорні, навіть якщо абстрагуватися від заявки в МКК. Навіть тривалі й у жорстких умовах, вони найчастіше відносяться до позакатегорних подорожей, так як не вписуються в рамки набору перешкод і балів для категорійних маршрутів. Основні причини цієї позакатегорності: а) нецікаво йти саме спорт; б) відсутність технік і фізичної підготовки для проходження чисто спортивних маршрутів.

Однак ми відштовхуємося зараз для аналізу ризиків від визначення спорту, як заняття, що припускає обов'язкову наявність жорсткої мети. Жорстка мета – це сукупність стратегії, тактики, техніки й правил, підлегла проходженню маршруту певної класифікованої складності із набором певних класифікованих і статусних перешкод.

Згідно з цим визначенням соло може бути як спортивним, так і неспортивним.

Безумовно, частина регіонів у принципі може бути непрохідна для соло – занадто високі невід'ємні ризики. Наприклад, лавинна небезпека й проходження тріщин на льодовиках для соло критичні, хоча все одно подібні маршрути намагаються ходити.

Якщо соло відносить свої походи до розряду спорту, то він ходить у них або через амбіції, або із любові до ризику (у рамках підвищення кожної наступної ставки), або й того й іншого разом. Що ж стосується характеру, то боюся автор вищезгаданої цитати має рацію – чим вище рівень маршруту у соло, тим, швидше за все, він більш социопат (у широкому, а не строго «медичному» сенсі цього слова).

Експедиції

Експедиції можна розділити на спортивні, спортивно-комерційні й науково-дослідні (справжні).

Спортивна експедиція має жорсткі цілі. Їх можна охарактеризувати, як рішення складної й нетривіальної комплексної спортивної задачі, унікальної у своєму роді на даний момент часу.

По суті, спортивна експедиція являє собою складне в організації й дороге за ціною захід, із залученням зовнішнього фінансування. І, за змістом, вона являє собою деякий вид заробітку (грошового або репутаційного), розмір якого безпосередньо залежить від кількості зробленого інформаційного шуму.

Після заходу епохи полярних відкриттів і перших висотних сходжень спортивні експедиції називати власне експедиціями можна тільки з погляду маркетингу й ніяк інакше.

Такі експедиції не є дійсно значущими для суспільства, і їхній піар являє собою інформаційний шум. Ну а для організатора тішить його самолюбство.

Спортивно-комерційні експедиції точно так само являють собою складні в організації й дорогі за ціною заходи, із залученням зовнішнього фінансування.

Відмінності їх від спортивних експедицій полягають у наступному:

·       Зовнішнє фінансування являє собою, зокрема, включення до складу експедиції комерційних учасників (клієнтів).

·       Мається на увазі за замовчуванням деякий заробіток (наприклад, перевищення доходів над витратами) організаторів.

·       Є перспектива надалі використати результати для заробітку грошей із клієнтів на цьому ж маршруті.

Спортивні й спортивно-комерційні експедиції являють собою ті ж самі походи й сходження, просто із більш розмашистою назвою. Генерація ризиків у них відбувається на тих же принципах, що й стосовно звичайних походів. Однак такі експедиції підкреслюють амбіції організаторів і учасників, що знаходить висвітлення в закономірностях генерації ризиків (про них буде розказано нижче).

Науково-дослідні самодіяльні експедиції теж мають жорсткі цілі. До них ставиться виконання певного обсягу робіт із метою одержання максимального обсягу інформації, а також складання описів маршрутів і перешкод, різних об'єктів на місцевості.

Настояща, тобто науково-дослідна експедиція відрізняється від маркетингової наслідками заходу:

·       Результат для суспільства поширюється на безоплатній або майже безоплатній (книги, наприклад) основі.

·       Результат є цінним - карти, схеми, докладні описи, облікові журнали, аналіз джерел на основі виявлених об'єктів, історична цінність і тому подібне

Ці експедиції не мають нічого спільного з геологічними обстеженнями місцевості, переуліком надр і подібне – так як у всіх перерахованих ресурси проведення необмежені. Саме це відрізняє їх від самодіяльних походів і експедицій, а також від експедицій епохи полярних відкриттів, де ресурси були й є строго обмежені.

Абсолютна більшість сучасних спортивних і спортивно-комерційних експедицій не несуть у собі цінності для суспільства й експедиціями є внаслідок маркетингу, або підходу минулого часу, коли складно організоване сходження називалося експедицією.

Окремо стоять спелеологічні експедиції, які являють собою поетапне дослідження й зйомку печер, найчастіше протягом десятків років. Це спортивні експедиції в повному сенсі цього слова. І, безумовно, це справжні експедиції.

Ресурси групи

Ресурси бувають: людські (чим більше людей у команді, тим більше ресурсів – вони дозволяють виконувати більше роботи в одиницю часу); матеріальні (продукти; паливо; спорядження для подолання перешкод; інше спорядження) і психологічні. Психологічні - обширна категорія, у яку входить як психологічний клімат групи, її сукупна нервова енергія, так і зовнішня підтримка, якщо така організована – докладніше можна подивитися у Наомі Уемури в книзі «Один на один із Північчю».

Ресурси необхідні: а) для підтримки працездатності; б) для подолання перешкод; в) для боротьби з подіями, породженими ризиками. «Комфорт» можна вписати в будь-який із перерахованих пунктів.

Ресурси є наслідок планування й підготовки. У боротьбі з подіями ресурси мають виключно важливу роль. Закінчуються ресурси – закінчується учасник або група цілком.

Коли група потрапляє в подію тривалого характеру, або в петлю подій, то її життя і реакції можна порівняти із хімічною реакцією Білоусова-Жаботинського. Ми маємо деяку склянку (палатку або групу) із завантаженими туди реактивами (ресурсами) і одержуємо на виході самопідтримуючу реакцію